Сповідь жінки-міліціонера: що довелося пройти і пережити

17 октября 2018 г., 21:34:00   22   0
Сповідь жінки-міліціонера: що довелося пройти і пережити

Я – колишній міліціонер (звучить як колишній алкоголік). Дивно, але складається таке враження, ніби зізнаюсь в гріхах. Але чому? Це ж ненормально? В більшості цивілізованих країн світу така фраза, скоріш за все, викликала б гордість, але не в нашій… Хоча зараз не про це. Я розкажу вам свою історію. 

Жила-була дівчинка, яка вірила в справедливість і те, що добро завжди перемагає зло. Якось, навчаючись в молодших класах, її запитала вчителька: ким ти хочеш бути, коли виростеш? Дівчинка з гордістю відповіла – міліціонером! Пройшло багато років, дівчинка виросла і вступила до академії МВС. 

Про цю історію із вчителькою згадала, вже працюючи в міліції. До слова, я закінчила факультет боротьби з економічною злочинністю (БЕЗ) і наївно думала, що коли прийду в райвідділ (РВ), то буду працювати за спеціальністю. І що всі ці трупи, крадіжки, розбої тощо – не моя прерогатива. Ага! 

Насправді мої «рожеві» окуляри розбилися під час навчання у відомчому вузі, хоча на той момент, здається, вони лише тріснули. Остаточне фіаско їх чекало вже «на землі» (так тоді називали роботу в РВ). Чому тріснули? Напевно, через розчарування. 

Я зрозуміла, що в кожному із нас вбивають особистість. Твого «я» і твоєї думки не повинно існувати апріорі. Ти не маєш права приймати якісь рішення самостійно. У тебе одне завдання – виконувати накази. Думати… Ха, за тебе думають твої начальники. Ти маєш бути частиною тупого стада (вибачте за грубість) і йти туди, куди скажуть. Можливо, я дещо перебільшую, але в мене склалося саме таке враження. 

Звісно, не скажу, що навчання було поганим. Навпаки – сильний викладацький склад, досить потужна як теоретична, так і фізична підготовки. Нас дійсно вчили. 

Та яким сильним не було б навчання, прийшовши на роботу в РВ, ти розумієш, що потрібно вчитися заново. Ні, звісно теоретичне знання законів і кодексів – це добре, але, відверто кажучи, цього недостатньо. 

Білокомірцева злочинність (або ж чиновники, які вчиняють економічні злочини) – ось мої потенційні фігуранти по справам, думала я. Ха… Розмріялася. 

До слова, оскільки мене було направлено з райвідділу невеликого смт і я навчалася за кошт держави, то мала повернутися туди і відпрацювати мінімум три роки. Компенсувати так звані «кошти», витрачені на мою підготовку, як спеціаліста. Оскільки це смт, відповідно і райвідділ був невеликий. Ясно, що посади оперуповноваженого БЕЗ (боротьба з економічною злочинністю) там не було, проте існувала вакансія оперуповноваженого КМСД (кримінальна міліція у справах дітей). Гаразд, думаю, з дітьми в принципі можна працювати. Знову ж таки – наївна. 

По-перше, відділ КМСД входив до кримінального блоку. Як такого чіткого розподілу у нас не було. Маю на увазі, що всі «опери» – БНОН (боротьба з незаконним обігом наркотиків), КР (карний розшук), КМСД – мали спільно виконувати одне завдання – розкривати злочини. Формально на паперах, звісно, кожен із нас був відповідальний за той чи інший напрямок, але по суті ми робили все спільно. 

Ще одним сюрпризом стало те, що мені довелося майже одразу заступати в наряди, тобто чергувати добу у складі слідчо-оперативної групи, яка виїжджає практично на всі (якщо порушення незначне, то дільничний сам міг виїхати) виклики. І тут почалися мої веселі будні. 

Звісно, ми виїжджали і на повідомлення про смерть особи – навіть якщо вона померла власною смертю (до 60 років). Спочатку мене лякала думка про те, що я буду бачити мертву особу, але потім, не повірите, більше подобалося виїжджати «на трупи», ніж на ту ж крадіжку. Чому? Все просто: по-перше, менше писанини; по-друге (звісно, якщо це не вбивство, а були і такі виїзди), це означало відсутність складу злочину, а значить і справи. Банально, так? Але це правда. 

Була і негативна сторона медалі – бачити біль і горе родичів померлих. Не просто бачити – в той момент, коли людина дізналася про смерть близької особи, ти маєш її опитати: як, що, коли, чим хворіла тощо. Це, скажу я вам, дуже непросто. З часом звісно звикаєш, але осад залишається. 

Якось я подумала: а що то був за виїзд на мій перший труп? Смішно, але одразу навіть не згадала. Думаєш, що такі речі тяжко забути, а виявляється, що ні. Лиш згодом пригадала – то був чоловік, який, сидячи в кафе, подавився шматком їжі. Пам’ятаю, вирушаючи на місце, я думала: яка в мене буде реакція? Деякі знайомі розповідали, що той втратив свідомість, іншому уві сні приходили мерці… А я була спокійна, як стіна. Більше того, мені було цікаво. Ось так буває. 

За роки таких виїздів я побачила, м’яко кажучи, багато. За добу бувало по три виїзди на самогубство: малі, старі, багаті, бідні. Хтось залишає записки, хтось – ні. Запам’ятався мені один виїзд, коли покінчила з життям бабуся. А знаєте як? Повісилася на бильці металевого ліжка, використовуючи замість шнурка зв’язану хустку. Як виявилося, вона була напівпаралізована (нижні кінцівки) і дуже переймалася через те, що родичам доводиться за нею роками доглядати. От і вкоротила собі віку. Принаймні, так думали її родичі. 

Чого тільки я не надивилася на таких виїздах. Тіло (вразливим краще пропустити цю частину), до половини з’їдене опаришами; розкидані на цвинтарі людські кінцівки (до того ж об’їдені тваринами); опухлі, залежані, обгорілі тіла… Але найбільше мене вразив один випадок. 

Це було одне із моїх перших чергувань, тому, мабуть, так запам’яталося (ви не подумайте, я тут не збираюся описувати всі історії, але деякі заслуговують на увагу). Звичайний виклик – напад на літню жінку в її помешканні, скоріш за все, з метою пограбування. Коли ми зайшли до будинку, я, м’яко кажучи, на якусь мить втратила дар мови. 

Уявіть картину: стара хата, в якій стіни помазані білою крейдою – забризкані кров’ю. Червоні плями на стінах, підлозі, якихось шматах одягу – скрізь. Нам подзвонив черговий та повідомив, що підозрюваний у нападі був помічений неподалік. Ясно, що всі з групи чкурнули його затримувати, залишивши мене саму в хаті – типу, оформляй папери. Я ледь знайшла якусь місцинку на підлозі, де не було крові, присіла, дістала папери і почала писати. Було відчуття, що я потрапила в фільм жахів, що це все не насправді. Думаю, якби на той момент я усвідомила, що залишилася сама в залитому кров’ю приміщенні, то моя психіка точно б постраждала. До речі, злочинця впіймали. 

Як виявилося, жінка з цієї хати підторговувала самогоном, і того ж дня один з її клієнтів вирішив до неї навідатися. Просив дати в борг пляшку, але жінка відмовила, запевняючи, що її немає. Тоді він перейшов до більш радикальних методів – пригрозив ножем, – та це не допомогло, тому пізніше вирішив зрізати з жінки шкіру (напевно, думав, що так вона мала точно зізнатися, де ховає горілку). Крик почули сусіди і викликали міліцію. Далі ви все знаєте. До слова, жінка вижила. Але уявіть: катувати людину за пляшку горілки??? 

Мене іноді запитували друзі, як я витримувала таку роботу. Ви знаєте, й сама не розумію. Зараз, коли я вже давно там не працюю, здається, що все це було не зі мною. Що це просто історія із книги чи фільму. Проте, з іншого боку, це мене загартувало. Це така школа життя, що, здається, вже нічого не страшно. 

Пам’ятаю, як одного разу опитувала чоловіка, якого підрізали. Він був вже в лікарні і я мала швидко, поки він у свідомості, розпитати, що трапилося. Ніж йому встромили в бік, відповідно на місці рани утворилася гуля. Я присіла біля ліжка, дістала папери і почала його опитувати. Тут в якусь мить з його рани починає фонтаном бити кров. Медсестра, що стояла поруч, ледь не зомліла (цьому я здивувалася). А знаєте, що на той момент подумала я: «Бляха, останні чисті бланки заляпав кров’ю». 

Я не знаю, добре це було чи погано, проте я стала по-своєму цинічною. Мене не лякали такі ситуації, я вже не сприймала чужий біль і горе близько до серця. Я немов абстрагувалася. Тримала все на відстані. Думаю, це було добре. Бо як по-іншому? 

Хоча таке абстрагування прийшло не одразу. Спочатку дуже переймалася долями людей, мені так було всіх шкода. До смішного, але мене навіть розчулила жінка, яка вбила свого чоловіка. Вона мені довго жалілася, як той її мучив, бив, і я, розвісивши вуха, ледь не плакала. Носила їй в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання) якісь булки, воду. Поки мені не дійшло: що ти робиш, дура? Вона ж просто тобі давить на жалість, бачить, що ти «ведешься», от і користується можливістю. А я наївна… Що тут скажеш. Таке розуміння приходить не одразу, треба пройти певний етап. 

Мене називали «добрим поліцейським». Думаю, ви здогадуєтеся чому? Бувало таке, що як би не допитував начальник карного розшуку підозрюваного, він мовчав. А коли з ним говорила я, то викладав все. Я зараз аж ніяк себе не вихваляю. Така психологія людей – на когось діють одні методи, на когось – інші. 

До речі, якраз психологія в цій професії відіграє важливу роль. Особисто мені вона, можна сказати, навіть життя рятувала. Принаймні в двох випадках точно допомогла. Одного разу на виїзді (по-нашому «битовуха») на мене кинулася жінка, яка побила не на жарт свого чоловіка. Мені теж було смішно, поки не приїхали на виклик. За збігом обставин до будинку я зайшла сама (мій напарник закрився в машині, говорячи по телефону з дружиною) і не знала, що та жінка разів зо три більша від мене та ще й агресивна. Одним словом, коли вона мене побачила, то кинулася на мене з криком, що «одним махом уб’є таку міліцію». Я в той момент (навіки слава) не розгубилася, дістала зброю і крикнула, що буду стріляти. Дякуючи Богу, це подіяло і вона просто почала тікати. Там уже з’явився і мій напарник, так що все обійшлося. 

Другий випадок був протилежний. Чоловікові (раніше судимому за подвійне вбивство), якого ми доставили вночі до РВ за спробу зарізати хлопця, я запропонувала чаю, коли залишилася з ним сама в кабінеті. Як так сталося? Та дуже просто: черговий не придумав нічого кращого, як зачинити його о 5-й ранку в моєму кабінеті, бо на той момент в райвідділ приїхала перевірка. Ясно, що без постанови суду поміщати в ІТТ його не можна було. Але впустити в кабінет, коли моя зброя лежить на столі (5 ранку, на хвилинку), ті ж канцелярські ножі… Чоловіка, який ще годину тому намагався зарізати людину? Бро, ти серйозно? Уявіть мій стан. Як сьогодні пам’ятаю його очі – чорні-чорнісінькі. І я така: «Ви присядьте, будь ласка. Може вам чаю?». А він то на зброю, то на мене… І знаєте що? Спокійно сів, хоч явно був ближче, ніж я, до столу. Ось такі бували випадки. 

Взагалі, якщо бути чесними до кінця, виїжджаючи на кожний виклик, я не знала, чи повернуся з нього. Ти не можеш знати, хто відчинить двері. Чи не буде це хтось з сокирою чи зброєю. Адекватна людина або не дуже. 

Я, звісно, давно пішла з міліції, ще до реформи. Але хочу сказати: люди, які там працюють, які віддані своїй справі, заслуговують на повагу. Часто вони ризикують своїм життям, захищаючи нас. Хоча не все ідеально в цій системі, хоча не всі там «хороші», але повірте, це дуже складна робота. І якщо моя історія хоч одного читача змусить задуматися, це означає, що я недарма старалася 

Яна Собко, Lойер

Поделиться:

Читайте еще

Важные новости

За день до временной администрации Бахматюк вывел с «ВАБ Банка» $ 40 млн, замешан австрийский Meinl Bank AG. Документ / 12.11.2018, 11:33
За день до временной администрации Бахматюк вывел с «ВАБ Банка» $ 40 млн, замешан австрийский Meinl Bank AG. Документ
Экс-владелец обанкротившегося «ВАБ Банка» Олег Бахматюк вывел с финансового учреждения порядка 40 млн долл. за день до в… Читать полностью
Ворованное лежбище Андрея Костина и Наили Аскер-Заде за $6 млн / 26.10.2018, 13:56
Ворованное лежбище Андрея Костина и Наили Аскер-Заде за $6 млн
Глава «ВТБ» похитил у собственного госбанка 326-метровую квартиру в VIP-комплексе «Три Тополя»? Читать полностью

Лента новостей

12 ноября 2018 г.

loading...
Загрузка...

loading...
Загрузка...
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Наши опросы

В какой стране вы бы хотели жить?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте